Ни о чем меня не спрашивай,
Все вопросы ни к чему.
Ты любовь моя вчерашняя
И неважно почему.
Все когда-нибуть кончается,
Рвется тоненькая нить.
Ты теперь с другой встречаешься,
Значит так тому и быть...

А душа осиротевшая,
Жмется преданно ко мне.
Любовь,свечка догоревшая,
Тихо плачет в тишине.
Слишком поздно в чем-то каяться,
Об обидах говорить.
Не смогла тебе понравиться,
Значит так тому и быть...

Догорает в сердце искорка
От недавнего огня.
Для меня ты был единственным,
Ну а я кем для тебя?
Все не просто забывается,
Но что делать?Нужно жить!
Ты ни в чем,ни в чем не каешься,
Значит так тому и быть!

Ассоль

Эти стихи принадлежат замечательной девушке Ольге, нам она известна под ником Ассоль. С разрешения Ольги размещаю на нашем форуме  некоторые ее стихи и тексты песен.

Ассоль проживает в Украине . В ее творчестве не малое место занимают стихи на родном языке.
На веселій хвилі.

             Чекання
Все, годі, к бісу, надоїло!
Мені нема до тебе діла!
Спокійно сплю аж до світання,
Це дурень видумав кохання!
Назвав його найкращим з див
Бо сам ніколи не любив.
Дзвонити теж тобі не буду,
Навіть ім»я твоє забуду,
Позачиняю двері й вікна,
В усіх кімнатах вимкну світло.
Біля дверей припну собаку,
Щоб ,я к прийдеш, на тебе гавкав.
Причеплю до дверей записку:
«До мене не підходь і близько!»
…Тут телефона чути дзвін,
Аж серце врвалося: Це він!
Біжу собаку відганяти,
Щоб ти хутчіш зайшов до хати.
Солодка мить мого чекання…
Мудрець придумав світ кохання,
Назвав його найкращим з див,
Бо, мабуть, палко й сам любив.

Ассоль

Мамині  очі
                                                 Світлій пам»яті моєї матусі Віри Артемівни
Щасливий хто має і маму ,і тата,
Красуню сестричку чи легеня брата,
Велику і дружну щасливу родину
Хто не пролив по них гірку сльозину.
Кому хто рідніший – судить не беруся
Та всіх найдорожча у світі – матуся.
Вона і пожурить, завжди пожаліє
І в люту негоду теплом обігріє.
Розділить з тобою кохання і зраду,
Ми завжди до неї йдемо на розраду.
Коли за плечима років вже багато
У кожного з нас є про що жалкувати.
Згадаєш дитинство і юність квітучу,
А ще свою молодість швидкоминучу.
Тоді поспішали дорослими стати,
Не раз безпричинно ми кривдили матір.
Вона ж лиш зітхне, нишком гірко заплаче,
За мить посміхнеться і все нам пробачить.
Як хмарки у небі,  роки пропливають,
Вже й діти дорослі з гнізда відлітають.
І знов для матусі турбот вистачає
Своїх пташенят все чекає, чекає.
А ми, що казати, де правду подіти,
Підчас забуваєм писати, дзвонити.
У вихорі часу роки за роками
Так рідко чомусь поспішаєм до мами.
Вже й скроні, мов снігом, літа притрусили,
Старіє рідненька, голубонька мила.
Та поки у грудях ще серденько б»ється,
Для діток завжди в ньому місце знайдеться.
Не з власної долі , і всі про це знають,
Колись нас навіки вони залишають.
Покличеш: «Матусю!» У відповідь тиша…
Ніколи твій голос не чутиму більше.
Не вийдеш із хати мене зустрічати,
Ти там десь далеко, із татом і братом.
Та впевнена в тому, крізь темряву ночі,
До мене всміхаються мамині очі.

Ассоль

Плакала бабуся біля хати

Плакала бабуся біля хати,
Похиливши голову в журбі.
Восьмеро дітей зростила мати,
Щоб тепер залишитись самій.
Згадує ,як діток колисала,
Скільки їх, недоспаних ночей!
Дітям все найкраще віддавала,
Щоб були не гірші від людей.
Ще до сходу сонечка вставала,
Прала, готувала і пекла,
Потім всіх сніданком годувала
Й буряки сапать в колгоспі йшла.
Підростали дітки, як дубочки,
Обігріті маминим теплом.
Вже дорослі стали сини й дочки,
Залишили дім свій і село.
А матуся все листів чекала,
Зустрічать виходила на шлях,
Всім на свята подарунки слала,
Тихий сум ховаючи в очах.
Знов поштарка проминула хату
«Ні, бабусю, вам листів нема…»
Забували матері писати,
В кожного життя свої, діла.
В кожного тепер своя родина
І причин немає сумувать,
Тільки не знайдуть хоча б хвилину,
Щоб стареньку матінку згадать.
А роки летять, старіє мати,
Вже й хвороби стали дошкулять.
Думалось, що діточок багато
Буде їй де вік свій доживать.
Всім вона листівки написала,
Що вже стало важко одній жить.
Восьмеро дітей…але не знала,
Що колись настане чорна мить.
Діти, її милі голубочки,
Від матусі дружно відреклись,
П»ятеро синів, красуні дочки
Так жорстоко з нею обійшлись.
«Ні, не вірю, - шепотіла мати, -
За який караєте ви гріх?»
І втирали сльози руки вузлуваті,
Що весь вік голубили їх всіх.
…В домі пристарілих чисто, тихо,
Новий телевізор у кутку.
Та в кімнаті причаїлось лихо,
Що в кінці життя знайшло стару.
Та яке ж це серце треба мати?
А можливо в них його й нема…
Рідні діти залишили матір,
Що їм все, що мала віддала.

Ассоль